Урок-проект у 10 класі

Українська література на межі ХІХ - ХХ століття
"Жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу" ("Братство Тарасівців")

Мистецтвознавець - Катерина Беспала

Завжди боялася зайвої метушні на уроці. Швидше не боялася, а вважала, що відволікатиме від головного, від зосередження. Хоча розуміла, що "тотальний контроль" (над думками у тому числі) давно відійшов у минуле. Усе впевненіше на моїх уроках "почувається" метод проектів. Мусила дозріти. Краще пізно, ніж ніколи....

Десятикласники опрацьовували питання: суспільно-політична ситуація доби, особливість літературного життя, український модернізм, модернізм у мистецтві, угрупування "Молода Муза". Результат - стіннівка як опора для презентації питання. Були обрані різні форми презентації: розповідь з опорою на газету, міні-лекція з імпресіонізму у мистецтві, телепередача "Історія літератури: забуті імена". Творча атмосфера, невимушеність спілкування, психологічний комфорт, гарний настрій, цікаво здобуте і яскраво оформлене зання.... Чи виявиться тривким? Чи усі повною мірою усвідомили почуте? Може, й не всі. Може... Але долучився до спільної справи кожний. В міру своїх здібностей і свого розуміння. Дійство відбувалося під музику імпресіоністів: Дебюссі, Равеля, Стравінського, Скрябіна, Василенка.  Було затишно, весело і продуктивно.

Львів - магічне місто

Так говорив Заратустра... Чи пак, Андрухович. А таки магічне, бо нас мали пограбувати і не пограбували.
Площа Ринок... Поганські боги... Ратуша... Високий Замок...Голуби... Каплиці... Кава.
Данило Галицький... Адам Міцкевич... Тарас Шевченко... Іван Франко.. Кава.
Театри... Заньковецька... Лесь Курбас... Соломія... Кава.
Замки... Князі...Болота... Війна... Закохані... Страус на бойовищі... Кава.
У сутінках звучать пісні Кузьми Скрябіна... У небеса линуть дзвони за полеглими на Сході... Сльози.
На вулиці Лесі Українки наша тимчасова квартира. Молодь живе уночі. Зухвалі голоси відлунюють від кам'яниць, але чомусь спати не заважають.
Місто Лева списане словами поетів. На стінах - неписані  закони міста. Львів говорить пам'ятками, пам'ятниками і пам'яттю. Кава в зернах. Друга упаковка для воїнів.
Говориться українською. Таке враження, що співпадають якісь внутрішні пазли. Тут хочеться щебетати безкінечно. Кава.
"Адвокат з Личаківської" приходить уночі. А вдень іду на Личаківську і відстежую його пересування. Опиняюся на кладовищі. Митці. Герої. І знову Митці. І знову Герої.
Кав'ярня "Бартоломей". Дівчина з консерваторії підробляє - плаче скрипка. Ніхто не аплодує. Чи не прийнято? Ми започаткували вдячність...
Музика скрізь: у повітрі, у мові, в архітектурі, в деревах, у тому, як у вітрині шматок тіста перетворюється на штрудель. Гітари... Співаки... Слова...
Не стидайся, то твоя земля
Не стидайся, то Україна...
 "Смак бензину і кави"... Джаз у "Театрі пива"... Орган у соборі...  Некорумпована конса...
Кава...
"Якщо куди не глянь, все темне і чорне - значить ти заснув, і завтра буде добре"... (Кузьма Скрябін)

Говорить місто Лева

"Заговори, щоб я тебе побачив"

19 лютого в Запоріжжі  відбувся X обласний фестиваль ораторського мистецтва "Заговори, щоб я тебе побачив". Учасникам слід було підготувати виступи на різноманітні теми. Ми з Тетяною обрали номінацію "Слово - вчинок". Тема нашого виступу - "Хто не шукає собі друга, той сам собі ворог". Дівчина дуже впевнено, професійно говорила 2 хвилини (за обумовленим часом), а потім мусила спонтанно (експромтом) відповісти на запитання учасників своєї категорії, які уважно її слухали. На жаль, ми цього не знали, адже востаннє я була на конкурсі 4 роки тому, і умови дещо змінилися. Хоча ідея обмінюватися запитаннями   мені сподобалася. Тут важливо усе: підготувати промову, гідно відповісти на запитання і грамотно поставити запитання іншому. Тетяна у своїй категорії (9 клас) виглядала гідно, хоч і не вистачило досвіду в усному спонтанному, заздалегідь не подготовленому, мовленні. Але це не біда! Є, куди рухатися і над чим працювати. Заробила подарунок - фірмовий альбом. Якраз для роботи зі Словом. Конкурс, очолюваний кандидатом філологічних наук Курінною Аллою Феліксовною, завжди проходить організовано, змістовно, доброзичливо. Діти слухають, аналізують, порівнюють, знайомляться, сперечаються. Було приємно, коли під час перерви поруч зі мною хлопці обговрювали тему: якою ж мовою легше запевняти, яка більш глибока, потужна. Один говорив українською, інший - російською. Говорили завзято, переконливо і з великою повагою. Так зустрічаються друзі, однодумці. І це найголовніше.

Віолетта Токар – поетеса Запорізького краю

Піти, щоб лишитися

Я часто згадую про тебе, моя ластівко. Моя незнайома знайома... Моя несподівана подруго... Мій невтихаючий біль...  світлий смуток...  вічна пам'ять...

Віолетті моїй присвячується

Це було у січні 2013 року. Молода жінка поступила у лікарню із задавненою грижею. Одразу її було прооперовано. Одужувала тихенько, як усі. Правда, дренажів було більше, ніж у тих, хто розлучився тільки з апендиксом. 

Русокоса красуня… Емоційна та вразлива, Віолетта, переймаючись станом хворих і тяжкохворих, повторювала: «Одужаю і прийду сюди працювати санітаркою. Тут людей не помічають. Усі панки. Усі вищі. Усім треба кланятись і платити. А я буду працювати БЕЗ-КОШ-ТОВ-НО!».  Коли ми уже човгали по коридорах (розходжувались), вона словесно малювала картини майбутньої своєї діяльності, наголошуючи на словах – по-доброму, по-материнськи, душевно, делікатно, милосердно, терпляче. Їй дали замало наркозу, і на останньому етапі операції вона чула і відчувала все: біль, цинічні репліки хірургів, розпач від безсилля, страждання від моральної наруги.  Коли жінку везтимуть у палату, вона неймовірним зусиллям волі примусить свої вуста ворушитися. «Я чула все, -  ледь чутно, але виразно скаже вона одному з лікарів. – Думаю, вам мусить бути соромно». Ескулап лише промимрив: «Цього не може бути»…

Якось Віолетта урочисто промовила: «А ти і не знаєш, товаришу учитель, чим я займаюсь!» Вона була схожа на велику дівчинку – романтичну, мрійливу, цікаву. Витримавши паузу, оголосила: «Я пишу вірші! Уже давно. На «стихи.ру» у мене є сторінка!» Я пообіцяла почитати. Тоді я не знала, що приймаю естафету.

Через кілька днів Віолетти не стало. Тихо відійшла на Різдво. І тепер, уже з Вирію, лагідно сіється на світ срібний дощик її ніжних космічних слів. А на мої уроки з літератури рідного краю назавжди увійшла трепетна, щира і справжня поетеса – Віолетта Токар… Вона залишилась… 

Вірші Віолетти, які я дуже люблю:

Люблю, как пахнет свежий хлеб

Ночь крадётся на кошачьих лапах
Я небо украшу гирляндами звёзд

З доробку Віолетти Токар

Хочу стати матір'ю

Хочу стати матір’ю

Я не поетеса. Але, певно, влітку щось відбувалося у метафізичному вимірі з моїм духом, бо відчула нагальну потребу створити Вінок сонетів. Радше не так… Я дружу з Хортицею.  Коли в мене була одна робота, я чула голос Хортиці. Але коли зараз працюю на кількох, я часом уже нічого і нікого не чую. Я кричу, я  божеволію, я ЗНИКАЮ. Тоді я йду на Хортицю. Там усе і сталося. Ні, я не поетеса. Я – людина, у якої під час літнього відпочинку знайшовся нарешті час відвідати свою голову й, не поспішаючи, витягнути на світ Божий те, що народилося разом з природними інстинктами, але пізніше тими ж інстинктами було упосліджене і майже знищене. Лежачи на святій земельці острова, я влаштувала «дифрагментацію диска» свого головного комп’ютера. З’ясувалося, що у захаращених шухлядах, кутках, щілинах моєї затурканої голови, майже сліпі від неонового світла сумнівних життєвих  пріоритетів  живуть… Слова, Слівцята, Словенята. Їх багато, але вони сором’язливі, дикі й принижені, як домовики-ельфи у книжках про Гаррі Поттера. І тоді, у хвилини відпочинку, вони знічено й несміливо попросилися увійти… до мого серця, яке невідомо на що й билося на той час. «То що ж, заходьте. Адже я відпочиваю. Може, що путнє з цього вийде», - сказала я їм, лежачи на святій землі Хортиці. А через тиждень народився вінок сонетів «Концерт для Хортиці з оркестром», а далі – знайшлася балада про Хортицю, а далі казка, колискова, поема… І я зрозуміла нарешті, чого хочу насправді, коли не працюю, не божеволію і не ЗНИКАЮ. Я хочу стати матір’ю. Я хочу стати матір’ю  Словам, які живуть у мені. І тоді народиться зворушлива  літературна симфонія про Запорізький край, де першу скрипку гратиме дивовижна Хортиця, де контрабасами стугонітиме Дніпро, де альтами звучатимуть високовольтні дроти над Січчю, де бандурою заплаче вітер у гілках засохлих дерев, де фортепіанними пасажами радітиме й ридатиме Місто, де органною міццю виступить тінь Великого Лугу і де сучасний синтезатор віртуозно вплете в багатоголосну музичну канву тему Чумацького шляху. І тихесенько, чарівним мереживним лейтмотивом, лунатиме сопілочкою солов’їна мова – пасербиця Сходу. І урочистою кодою розляжеться пісня доль людських; пісня  жива,  дужа  і безсмертна, як душа козацька. І кинеться Україна, і …не заплаче!  - усміхнеться: «І тут діти мої. Ще не вмерли…»

Из написанного мною

Писать мне хотелось всегда. Другое дело, что не систематически. Сочинения в школе были самыми интересными и неожиданными. Учителя прочили какое-то там будущее. И оказались правы. Стала филологом. В школе писала стихи, поэмы, рассказы, даже фантастический роман "Тайна планеты Ирви". Подружка Ира, я - Вита. Так получилось название планеты. Писали роман по очереди. Исписали эдак листов тридцать. Затерялся. Вела дневник с 6 класса. Опять же не систематически. Писала по случаю разных событий. Писала письма в разные инстанции о нелёгкой учительской доле. Писала статьи в газеты на животрепещущие  темы ("Хто кричав?"). Гонорары не платили, зато всегда публиковали. Нравилось. Я ведь когда-то работала в многотиражке. Могла газету сама сверстать.  Короче, писала...Потом от какой-то душевной скуки стала писать для себя. Разное. Например, гуморески ("Тотальный футбол"), філологічне дослідження "Слідом за ЄВРО-2012 (або фонетичні викрутаси)",  рассказы ("Купити маму", "Дура", "Люба, Любов", "К причастию"), соннеты... Иногда пользуюсь псевдонимом Уляна Даниленко. Под этим именем публиковалась в областном литературном альманахе "Хортица". Очень приятно, что там же время от времени появляются публикации моих учеников - Полины Фроловой, Аллы Михеенко, Тани Бабенко, Александры Мирошник, Максима Мачулы, Кащенко Матвея. Татьяна Бабенко стала журналисткой. Напишу о ней обязательно. А здесь буду собирать свои писания. Для коллекции. Сейчас я всё больше пишу сценарии. Всегда пользуюсь своими. Чужие, как правило, не нравятся. Что же, пока пишется - буду писать. Отчего ж не писать, если хочется...

Лето, не спеши!

Родной город... Улицы, дома, дорожки, деревья, запахи, цвета твоего детства. А ещё песни моря, зыбкость песка, касание ветра. И ещё холера в этом году в Мариуполе. Но девчонке плевать. Зараза к заразе не пристанет. Она - дома. Запорожье - родина, а Мариуполь - колыбель. Уютная такая, мягкая, сладкая. И встречи в родном городе совсем другие, и символы, и значения. И время не такое - счёт ему другой. Об этом читайте в новом рассказе Александры Мирошник "Занавески цвета заходящего солнца"