Матвей Кащенко
Студент ІІ курсу філологічного факультету ЗНУ, відділення російської мови та літератури. Лауреат конкурсу "Квітневі дзвони" в номінації "Авторська майстерність".
Александра Мирошник
Занавески цвета заходящего солнца
Даша Андриенко (9-А класс)
Занавески цвета заходящего солнца
Даша Андриенко (9-А класс)
На глазах видны светлые блики –
Это вовсе не радость, а грусть.
На меня смотрят злобные лики,
Но в Счастье я не вернусь...
Голубые глаза цвета неба,
Утонула я в вас навсегда.
Это вовсе не Днепр не Нева,
Это даже совсем не вода.
Небо это чужое, не мне,
Как бы я ни старалась забрать.
Утонула бы лучше в воде!
Не смогла бы, незачем врать...
Прости, что уйду навсегда.
Прости, что забуду твой образ.
Прости, что люблю без труда.
Прости, что забуду за раз.
Любовь – это странное чувство,
Сказка, страданья и грусть.
И может быть очень грустно,
Что в тебя дважды я не влюблюсь.
Ту боль, что несешь мне ты
Я не могу забыть,
Разрушились мечты,
Тебя мне нужно разлюбить.
Прощай моя любовь, прощай.
Тебя слишком часто убивали,
Ты ничего не завещай,
Мы тебя уже узнали...
Чи може зірка на землю спустилась,
Чи може сонце програло в бою,
То мабуть я до того докотилась,
Що день і ніч я марю і сплю.
І може янгол на землю зійшов,
І може ще боги поміж нами,
А ти від мене давненько пішов,
Та прийде горе, тільки за вами.
Тоді у той час, у той день, у ту ніч
Уперше заплакала я через тебе,
Послання з коханням вскочили у піч,
Я плакала щиро ти йшов через мене.
Чи може негарна, чи може погана?
Чи може я зла? Цього я не знаю.
Та мабуть, що люблю тебе – я дурна,
То зараз в дурмані я спочиваю.
І мабуть завтра я встану й піду,
І мабуть сльози не проллю я ніколи,
А мабуть горітиму я у Аду,
Про це не думаю я відколи…
У тую ніч упала з моста та у воду,
У тую ніч забула про своє горе,
У тую ніч врятувала я свою вроду,
З тієї ночі моє життя – то є море…
Ты стоишь у окна и мечтаешь,
Чтоб он прильнул к твоему плечу.
Что не будет этого, ты забываешь,
Ну, а я? А я просто молчу.
Он не обнимет тебя при встрече,
Не скажет «Очень люблю».
Все событья на вашем вече
Расскажи мне потом, молю.
Ты мечтаешь о дне рожденья
Поцелуй получить, чтоб в подарок,
А потом ты просишь прощенья,
Вспоминая горечь помарок.
И теперь ты стоишь у окна
Смотришь в небо, глаза закрыв
Любовь в голове, лишь она.
А после - любовный взрыв.
Ты стоишь у окна и мечтаешь,
Чтоб он прильнул к твоему плечу.
Что не будет этого, ты забываешь,
Ну, а я? А я просто молчу...
Поліна Фролова (10 клас)
Знайшов
Через сотні ночей до останнього ранку
Тягнуся.
Не клич мене. Я й сам
З’явлюся..
М. і С. Дяченко
***
Шелест.. Тихий, заколисуючий, як згадка про створення світу, що крадькома виглядає із пащі глибини.. Літо. Сонце, позіхаючи та обережно ступаючи босими ногами на морську рівнину, сходило на обрії, впускаючи у ранок тепло.. «Сьогодні..» Він просто вірив та чекав, даючи можливість хвилям увірватися до свого серця, заливаючи смуток. Біла піна, граючись, то вистрибувала, то ховалась серед сусідніх скель.. «Тут. Скоро..» І відчув. Побачив.
***
Він над усе не любив ці дні, що закінчувались потягом. Змарнілий з роками перон та збиті до купи люди викликали лише відразу та роздратування. Однакові прісні обличчя, хоч і щодня нові. Можливо, саме його серйозність і практичність заважали повірити у справжню щирість цих прощальних сліз, палких поцілунків, обіймів.. «Вони не будуть чекати, як обіцяли..Швидко забудуть,» - сяйнуло в голові.
Давно забулося відчуття твердої поверхні під ногами, а свідомість, ніби за наказом, відключалась у задушливому, пошарпаному часом, купе. Відчувались відбитки чужих спогадів та мрій. Чи здалося? Лише іноді, коли чиєсь місто та доля дозволяли хоча б на декілька ночей забути про шум важких коліс та залізничний гамір, він міг відчути себе живою істотою, а не запрограмованою машиною. Тоді думки починали свій химерний танок, змушуючи забути про сон та ловити свій ритм. Але ці роздуми, скоріше, надавали ще більшого присмаку відчаю та розбитих надій. А розум знову відчайдушно вимагав роботи..і якнайбільше.
«Мені вже двадцять сім.. Хм.. Колись я думав, що з таким шаленим ритмом до цього віку не доживають. Помилявся. Я покинув усе й помчав за мрією.. свободою. А як наслідок залишився один у цій сірій коробці на колесах, у цій крайні, цьому світі. Розміняв родинне тепло дрібною монетою..»
Проштовхуючись крізь юрбу радіючих школярів до свого місця, він читав у їх посмішках нетерпіння. Вже завтра вранці вони будуть біля прозорих хвиль Чорного моря.
«Ну нарешті!»- кинув невеличку валізку, набиту записниками, та прилаштувався біля вікна.
..Вечір вже давно проковтнув усе, що залишилося за шибкою. Раптом яскравою свічечкою замиготів вуличний ліхтар і… перехопило подих. Очі зловили охайно зібране у косу довге світле волосся, струнку фігуру, - серце забилося надто гучно – промінь дотягнувся обличчя.. «Це не вона..» Душа знову опустіла.
Вже майже півроку йому марилися ці світлі коси, що ніжно спадали на тендітні плечі; зелені, як найкращі смарагди, очі; пелюстки посмішки. Ще тоді, коли земля дрімала під ковдрою снігу, а тіло тремтіло від холоду, вони назавжди оселилися в його серці. Скільки разів він уявляв як вона знову впевнено відкриє дверцята купе, тихо увійде, сяде навпроти і подивиться у вічі. Але цього разу він буде сміливішим, він скаже, але.. Це залишилося лише в уяві, серці, під сімома замками.
***
Вже майже цілу ніч у полоні сну. Бачив море, небо, радіючих батьків; кадри з життя зі швидкістю світла пролітали перед очима. У дитинстві він міг скільки завгодно дивитися на зірки, вдивляючись у простори невідомого. «Куди летять комети? З якою метою? Блукаючи, тануть у лабіринті Всесвіту. Вони, напевно, згорають від свободи, а я лише бачу як Місяць стає круглим.»
***
- Як яскраво блищить сніг, переливається. Більше схоже на море зблизька. Як гадаєш?
- Можливо. Ніколи не була на морі.
- Ніколи?
- Скільки себе пам'ятаю, завжди у дорозі, з нотами, скрипкою. Цей інструмент для мене все. Завдяки йому я можу зіграти не просто музику, а й почуття, - зелені оченята запалали дрібними вогниками.
- Наче чарівниця говориш. А точніше? - у свідомочті натіглася струнка цікавості.
-Страх, наприклад. Журбу.
- А кохання можеш зіграти?
- Пристрасть. Легко.
- Ні, кохання. Ти знаєш, що це таке?
- Ти говориш про книжне почуття. Про любов, що в журналах, - не грають. Це не почуття. Це так, рожевий бантик, пусте слово...
У пам’яті знову і знову проступала розмова, жести, погляди. Для свого юного віку вона мала дуже глибокі думки, а мова прямою дорогою, не звертаючи, доходила відразу до серця.
- Можливо. Ніколи не була на морі.
- Ніколи?
- Скільки себе пам'ятаю, завжди у дорозі, з нотами, скрипкою. Цей інструмент для мене все. Завдяки йому я можу зіграти не просто музику, а й почуття, - зелені оченята запалали дрібними вогниками.
- Наче чарівниця говориш. А точніше? - у свідомочті натіглася струнка цікавості.
-Страх, наприклад. Журбу.
- А кохання можеш зіграти?
- Пристрасть. Легко.
- Ні, кохання. Ти знаєш, що це таке?
- Ти говориш про книжне почуття. Про любов, що в журналах, - не грають. Це не почуття. Це так, рожевий бантик, пусте слово...
« - Все, що має старт, повинно мати і фініш, бо, хоч яким витривалим не був би бігун, загине на маршруті, так і не зірвавши стрічки. Якщо двом судилося бути разом, то вони обов’язково зустрінуться знову, щоб залишитися назавжди.»
Що він знайшов у цій молодій, впертій, можливо, надто амбітній дівчині з золотим волоссям, яка навіть ніколи не бачила моря?! Відкрився їй, сам того не помічаючи, а вона забрала частину його серця і.. зникла. Не зупинив. Злякався. Відпустив. А тепер тікає вже не тільки від своїх думок, а й від тих зимових поглядів, часто вдивляючись в обличчя перехожих й завмираючи від мелодії скрипки
***.
Він йшов крізь ще сонні вулиці, тишу, а, можливо, й просто крізь час. Секунди, хвилини, години тікали від нього, залишаючи за собою відчуття якогось дива, надії, тепла. Подих моря та ялинок вдарив по легенях разом із мимохідним полегшенням. Маленька валізка ще дрімала у камері схову, а босі ноги боляче ступали морською галькою. Величні скали поважно виглядали, затримуючи невеликі клапті туману, а білокрилі чайки майоріли в ще сіруватому небі.
« Вона знає про цю ущелину. Розпитувала – розповів. Обіцяла колись на власні очі побачити. Зустріти ранок, адже тут він найприродніший»
Сонце вже обережно вислизало з-за обрію, ласкаво протягуючи свої промені-рученята. Один з них торкнувся його тіла і тоненькими струмочками розлився по венах, артеріях, на кінець вдаривши у серце потужним поштовхом. «Тут. Скоро.»
Відчув. Раптом побачив як серед кам’яних доріжок, зовсім близько вітер колисав розкуйовджене золоте волосся.. Маленька тендітна фігурка обернулася обличчям в його напрямку..
« Знайшов…»
Марко Первухін, учень 8-А класу ЗОШ №33
До дня Учителя
Той, що дістає зі схованки
Заходжу до класу вранці – і бачу мого улюбленого вчителя. Вона давно уже на роботі. Про це свідчать стосики зошитів зліва від неї (справа – це ті, що не перевірені). На дошці – тема, ілюстрації до уроку. Вона привітно всміхається до нас, називає жартома по імені та по батькові. Незабаром, після перших тематичних оцінок, ми будемо мати ще й військове звання. Наприклад, якщо всі оцінки будуть високого рівня, то запрошення до дошки виглядатиме так: «Генерал-майор Тичина, до дошки!» Якщо достатнього: «Підполковник Нагнибіда, доповнюйте!» Якщо середнього: «Молодший лейтенант Савенков, тягніться вгору!» Якщо початкового: «Старшина Огурцов, на додаткове заняття поза чергою кроком руш!» Це дуже цікаво. Ось другий тиждень ми працюємо над законами класу, виважуємо кожний пункт, кожну фразу – за що надавати бали, за що знімати, щоб визначити в кінці року команду-переможицю. Нам не нудно у класі. З нашим учителем не засумуєш! Кожному знайдеться завдання. Головне в ній – увага до кожного, велике почуття справедливості. Енергійна, весела, швидка на вигадку, вона спонукає своїх учнів до праці, підштовхує на самостійні дії, думки. Вона дуже сучасна. Добре знає комп’ютер. З нею можна говорити на будь-які теми. Словом, на уроках вона учитель, а на перервах і в позакласний час справжній друг.
Я часто думаю про фах учителя. Якою це треба бути людиною, щоб усіх навчити, обігріти, підтримати і самому не виснажитися, не втомитися душею, не образитися. Скільки сил треба мати, скільки душевного тепла, терпіння, мудрості! Гадаю, що не кожний може бути учителем. Можна любити математику, літературу, історію, хімію, а не вміти любити дітей, людей. І тоді бути учителем важко, і професія, певно, не принесе задоволення. Учитель той, хто вміє любити, хто розуміє безглуздість образ, хто в кожній дитині бачить особистість. Справжній учитель не буде по-дитячому мститися учневі, терпляче пояснить незрозумілий матеріал, не дорікатиме, не судитиме, бо він усе розуміє. Бо він Учитель, Вихователь – той, що дістає зі схованки дитячого серця найкраще, найкоштовніше, найцінніше, дістає і показує людям. Дивіться, яка це Людина!
Тимур Мінібаєв (6 клас)
Приключения Малькольма Рейнигана
(современная робинзонада)
Пролог
Я, Малькольм Рейниган, родился в 1920 году в Нью-Йорке. Учился в лицее, затем поступил в университет, правда не закончил его. Родители хотели видеть меня профессором, но я мечтал быть простым художником и рисовать разные пейзажи. Однако судьбе угодно было иначе... В 1943 году меня отправили на войну во флот... Чего я только не перевидел, как разрывало на куски моих товарищей, как в пару минут гибли боевые корабли, но Бог хранил меня.
Глава первая
Это случилось 25 октября в 1944 году. Корабль, на котором я служил во время Второй Мировой Войны "Gambler Bay", затопили японскими линкоры во время битвы у острова Самар в заливе Лейте. Сам я каким-то чудом выжил - меня выхлестнуло волной на остров, которого не было на карте. Я не мог прийти в себя после взрыва корабля, в моей голове сновали только одни мысли: "Где я?" и "Почему не мёртв?". Море было красивым в своей страшной силе, но я пока мало этому радовался. Вместе со мной море выбросило на берег останки человеческих тел.
Этот тихий берег после грохота сражения мне показался раем. Вдали расплывался дым, и, казалось, слух улавливал гул орудий. А может, это ревело море. "А вот тебе и романтика," - подумал я... Зовя на помощь, я чуть не сорвал глотку, но никто не отозвался. Настроение было паршивое, меня всего трясло. Вдобавок ко всему в ноге торчал осколок, который я удачно извлек и крепко перевязал рану. Процесс был мучительным: сочилась кровь, боль отнимала последние силы. На берегу я заметил часть человеческого тела - спину с рюкзаком, измазанным мазутом, кровью и облипшем водорослями. Рядом валялся металлический кулон с фамилией погибшего - Капитан Вальтер. Интересно, и куда так спешил капитан корабля, собрав все свои вещи? Бежать? Я осмотрел содержимое рюкзака. К моему удивлению, там были патроны, подходившие к моему оружию, и хороший кортик. Я обрадовался, увидев спальный мешок - дырявый, но все равно... Такой ветер быстро его высушит. Так что не придется спать не земле. А чуть глубже спряталось самое нужное и полезное: Еда! Вы не можете представить себе мою безграничную радость, когда я увидел банку тушёнки, сухое печенье и флягу с чистой водой. Я тут же съел одно печенье и запил глотком воды. Чуть успокоившись, я пошел рыскать дальше, и в конце концов нашел автомат."Слава тебе, Господи!" - подумал я. Это был "Томпсон". Я решил, что пора идти вглубь острова, но всё же медлил, надеясь найти на берегу еще что-нибудь полезное. Сейчас лишнего просто не может быть... Нашёл труп с внушительным рюкзаком, осмотрел его... Добыча оказалась хороша: натяжные гранаты и бинты, чистые бинты, без единой капли грязи. Я понял, что уже пора. До сумерек надо успеть осмотреться. Джунгли стеной подходили к морю. А это мало радовало. В джунглях было очень красиво. Прямо сказочно. В Америке такого не увидишь. Тут я наткнулся на брошеный труп какого-то животного, и понял, что здесь водятся хищники. Осторожно продвигаясь вперёд, я услышал устрашающий рык. То мог быть ягуар или леопард. Лёгкая дрожь пробежала по моей спине, и я со скоростью молнии перезарядил магазин. Как только щелкнула обойма в автомате, сообщая о готовности к стрельбе, из джунглей выскочил с угрожающим рычаньем ягуар, и я, страшась смерти, выстрелил ему в лапу. Он покосился и упал, два раза перевернувшись... Я не смог поверить, что он мертв. Кровь забрызгала мою форму, душа наполнилась глубоким сожалением к этому бедному животному. Однако ... хищник дышал. По-видимому, я задел ему нерв. (Продолжение следует)
