пʼятницю, 10 липня 2015 р.

Хочу стати матір'ю


Хочу стати матірю


Я не поетеса. Але, певно, влітку щось відбувалося у метафізичному вимірі з моїм духом, бо відчула нагальну потребу створити Вінок сонетів. Радше не так… Я дружу з Хортицею.  Коли в мене була одна робота, я чула голос Хортиці. Але коли зараз працюю на кількох, я часом уже нічого і нікого не чую. Я кричу, я  божеволію, я ЗНИКАЮ. Тоді я йду на Хортицю. Там усе і сталося. Ні, я не поетеса. Я – людина, у якої під час літнього відпочинку знайшовся нарешті час відвідати свою голову й, не поспішаючи, витягнути на світ Божий те, що народилося разом з природними інстинктами, але пізніше тими ж інстинктами було упосліджене і майже знищене. Лежачи на святій земельці острова, я влаштувала «дифрагментацію диска» свого головного комп’ютера. З’ясувалося, що у захаращених шухлядах, кутках, щілинах моєї затурканої голови, майже сліпі від неонового світла сумнівних життєвих  пріоритетів  живуть… Слова, Слівцята, Словенята. Їх багато, але вони сором’язливі, дикі й принижені, як домовики-ельфи у книжках про Гаррі Поттера. І тоді, у хвилини відпочинку, вони знічено й несміливо попросилися увійти… до мого серця, яке невідомо на що й билося на той час. «То що ж, заходьте. Адже я відпочиваю. Може, що путнє з цього вийде», - сказала я їм, лежачи на святій землі Хортиці. А через тиждень народився вінок сонетів «Концерт для Хортиці з оркестром», а далі – знайшлася балада про Хортицю, а далі казка, колискова, поема… І я зрозуміла нарешті, чого хочу насправді, коли не працюю, не божеволію і не ЗНИКАЮ. Я хочу стати матірю. Я хочу стати матірю  Словам, які живуть у мені. І тоді народиться зворушлива  літературна симфонія про Запорізький край, де першу скрипку гратиме дивовижна Хортиця, де контрабасами стугонітиме Дніпро, де альтами звучатимуть високовольтні дроти над Січчю, де бандурою заплаче вітер у гілках засохлих дерев, де фортепіанними пасажами радітиме й ридатиме Місто, де органною міццю виступить тінь Великого Лугу і де сучасний синтезатор віртуозно вплете в багатоголосну музичну канву тему Чумацького шляху. І тихесенько, чарівним мереживним лейтмотивом, лунатиме сопілочкою солов’їна мова – пасербиця Сходу. І урочистою кодою розляжеться пісня доль людських; пісня  жива,  дужа  і безсмертна, як душа козацька. І кинеться Україна, і …не заплаче!  - усміхнеться: «І тут діти мої. Ще не вмерли…»

пʼятницю, 26 червня 2015 р.

Из написанного мною

Писать мне хотелось всегда. Другое дело, что не систематически. Сочинения в школе были самыми интересными и неожиданными. Учителя прочили какое-то там будущее. И оказались правы. Стала филологом. В школе писала стихи, поэмы, рассказы, даже фантастический роман "Тайна планеты Ирви". Подружка Ира, я - Вита. Так получилось название планеты. Писали роман по очереди. Исписали эдак листов тридцать. Затерялся. Вела дневник с 6 класса. Опять же не систематически. Писала по случаю разных событий. Писала письма в разные инстанции о нелёгкой учительской доле. Писала статьи в газеты на животрепещущие  темы ("Хто кричав?"). Гонорары не платили, зато всегда публиковали. Нравилось. Я ведь когда-то работала в многотиражке. Могла газету сама сверстать.  Короче, писала...Потом от какой-то душевной скуки стала писать для себя. Разное. Например, гуморески ("Тотальный футбол"), філологічне дослідження "Слідом за ЄВРО-2012 (або фонетичні викрутаси)",  рассказы ("Купити маму", "Дура", "Люба, Любов", "К причастию"), соннеты... Иногда пользуюсь псевдонимом Уляна Даниленко. Под этим именем публиковалась в областном литературном альманахе "Хортица". Очень приятно, что там же время от времени появляются публикации моих учеников - Полины Фроловой, Аллы Михеенко, Тани Бабенко, Александры Мирошник, Максима Мачулы, Кащенко Матвея. Татьяна Бабенко стала журналисткой. Напишу о ней обязательно. А здесь буду собирать свои писания. Для коллекции. Сейчас я всё больше пишу сценарии. Всегда пользуюсь своими. Чужие, как правило, не нравятся. Что же, пока пишется - буду писать. Отчего ж не писать, если хочется...