Урок-проект у 10 класі

Українська література на межі ХІХ - ХХ століття
"Жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу" ("Братство Тарасівців")

Мистецтвознавець - Катерина Беспала

Завжди боялася зайвої метушні на уроці. Швидше не боялася, а вважала, що відволікатиме від головного, від зосередження. Хоча розуміла, що "тотальний контроль" (над думками у тому числі) давно відійшов у минуле. Усе впевненіше на моїх уроках "почувається" метод проектів. Мусила дозріти. Краще пізно, ніж ніколи....

Десятикласники опрацьовували питання: суспільно-політична ситуація доби, особливість літературного життя, український модернізм, модернізм у мистецтві, угрупування "Молода Муза". Результат - стіннівка як опора для презентації питання. Були обрані різні форми презентації: розповідь з опорою на газету, міні-лекція з імпресіонізму у мистецтві, телепередача "Історія літератури: забуті імена". Творча атмосфера, невимушеність спілкування, психологічний комфорт, гарний настрій, цікаво здобуте і яскраво оформлене зання.... Чи виявиться тривким? Чи усі повною мірою усвідомили почуте? Може, й не всі. Може... Але долучився до спільної справи кожний. В міру своїх здібностей і свого розуміння. Дійство відбувалося під музику імпресіоністів: Дебюссі, Равеля, Стравінського, Скрябіна, Василенка.  Було затишно, весело і продуктивно.

Львів - магічне місто

Так говорив Заратустра... Чи пак, Андрухович. А таки магічне, бо нас мали пограбувати і не пограбували.
Площа Ринок... Поганські боги... Ратуша... Високий Замок...Голуби... Каплиці... Кава.
Данило Галицький... Адам Міцкевич... Тарас Шевченко... Іван Франко.. Кава.
Театри... Заньковецька... Лесь Курбас... Соломія... Кава.
Замки... Князі...Болота... Війна... Закохані... Страус на бойовищі... Кава.
У сутінках звучать пісні Кузьми Скрябіна... У небеса линуть дзвони за полеглими на Сході... Сльози.
На вулиці Лесі Українки наша тимчасова квартира. Молодь живе уночі. Зухвалі голоси відлунюють від кам'яниць, але чомусь спати не заважають.
Місто Лева списане словами поетів. На стінах - неписані  закони міста. Львів говорить пам'ятками, пам'ятниками і пам'яттю. Кава в зернах. Друга упаковка для воїнів.
Говориться українською. Таке враження, що співпадають якісь внутрішні пазли. Тут хочеться щебетати безкінечно. Кава.
"Адвокат з Личаківської" приходить уночі. А вдень іду на Личаківську і відстежую його пересування. Опиняюся на кладовищі. Митці. Герої. І знову Митці. І знову Герої.
Кав'ярня "Бартоломей". Дівчина з консерваторії підробляє - плаче скрипка. Ніхто не аплодує. Чи не прийнято? Ми започаткували вдячність...
Музика скрізь: у повітрі, у мові, в архітектурі, в деревах, у тому, як у вітрині шматок тіста перетворюється на штрудель. Гітари... Співаки... Слова...
Не стидайся, то твоя земля
Не стидайся, то Україна...
 "Смак бензину і кави"... Джаз у "Театрі пива"... Орган у соборі...  Некорумпована конса...
Кава...
"Якщо куди не глянь, все темне і чорне - значить ти заснув, і завтра буде добре"... (Кузьма Скрябін)

Говорить місто Лева

"Заговори, щоб я тебе побачив"

19 лютого в Запоріжжі  відбувся X обласний фестиваль ораторського мистецтва "Заговори, щоб я тебе побачив". Учасникам слід було підготувати виступи на різноманітні теми. Ми з Тетяною обрали номінацію "Слово - вчинок". Тема нашого виступу - "Хто не шукає собі друга, той сам собі ворог". Дівчина дуже впевнено, професійно говорила 2 хвилини (за обумовленим часом), а потім мусила спонтанно (експромтом) відповісти на запитання учасників своєї категорії, які уважно її слухали. На жаль, ми цього не знали, адже востаннє я була на конкурсі 4 роки тому, і умови дещо змінилися. Хоча ідея обмінюватися запитаннями   мені сподобалася. Тут важливо усе: підготувати промову, гідно відповісти на запитання і грамотно поставити запитання іншому. Тетяна у своїй категорії (9 клас) виглядала гідно, хоч і не вистачило досвіду в усному спонтанному, заздалегідь не подготовленому, мовленні. Але це не біда! Є, куди рухатися і над чим працювати. Заробила подарунок - фірмовий альбом. Якраз для роботи зі Словом. Конкурс, очолюваний кандидатом філологічних наук Курінною Аллою Феліксовною, завжди проходить організовано, змістовно, доброзичливо. Діти слухають, аналізують, порівнюють, знайомляться, сперечаються. Було приємно, коли під час перерви поруч зі мною хлопці обговрювали тему: якою ж мовою легше запевняти, яка більш глибока, потужна. Один говорив українською, інший - російською. Говорили завзято, переконливо і з великою повагою. Так зустрічаються друзі, однодумці. І це найголовніше.

Віолетта Токар – поетеса Запорізького краю

Піти, щоб лишитися

Я часто згадую про тебе, моя ластівко. Моя незнайома знайома... Моя несподівана подруго... Мій невтихаючий біль...  світлий смуток...  вічна пам'ять...

Віолетті моїй присвячується

Це було у січні 2013 року. Молода жінка поступила у лікарню із задавненою грижею. Одразу її було прооперовано. Одужувала тихенько, як усі. Правда, дренажів було більше, ніж у тих, хто розлучився тільки з апендиксом. 

Русокоса красуня… Емоційна та вразлива, Віолетта, переймаючись станом хворих і тяжкохворих, повторювала: «Одужаю і прийду сюди працювати санітаркою. Тут людей не помічають. Усі панки. Усі вищі. Усім треба кланятись і платити. А я буду працювати БЕЗ-КОШ-ТОВ-НО!».  Коли ми уже човгали по коридорах (розходжувались), вона словесно малювала картини майбутньої своєї діяльності, наголошуючи на словах – по-доброму, по-материнськи, душевно, делікатно, милосердно, терпляче. Їй дали замало наркозу, і на останньому етапі операції вона чула і відчувала все: біль, цинічні репліки хірургів, розпач від безсилля, страждання від моральної наруги.  Коли жінку везтимуть у палату, вона неймовірним зусиллям волі примусить свої вуста ворушитися. «Я чула все, -  ледь чутно, але виразно скаже вона одному з лікарів. – Думаю, вам мусить бути соромно». Ескулап лише промимрив: «Цього не може бути»…

Якось Віолетта урочисто промовила: «А ти і не знаєш, товаришу учитель, чим я займаюсь!» Вона була схожа на велику дівчинку – романтичну, мрійливу, цікаву. Витримавши паузу, оголосила: «Я пишу вірші! Уже давно. На «стихи.ру» у мене є сторінка!» Я пообіцяла почитати. Тоді я не знала, що приймаю естафету.

Через кілька днів Віолетти не стало. Тихо відійшла на Різдво. І тепер, уже з Вирію, лагідно сіється на світ срібний дощик її ніжних космічних слів. А на мої уроки з літератури рідного краю назавжди увійшла трепетна, щира і справжня поетеса – Віолетта Токар… Вона залишилась… 

Вірші Віолетти, які я дуже люблю:

Люблю, как пахнет свежий хлеб

Ночь крадётся на кошачьих лапах
Я небо украшу гирляндами звёзд

З доробку Віолетти Токар