Святе місце порожнім не буває, замість тирана… хто?

Була жовтенятком, піонеркою, комсомолкою, комуністкою – слухняне і сумлінне дитя часу. З Леніним у серці. Часи змінилися. Прийшла Правда. Як так можна зневажати народ? Як так можна брехати і карати за гідність? Відмовилася від партійного квитка. У закладі, де працювала, провели нагальні партійні збори по виключенню з рядів, а до того навідувалися двійко «у цивільному» з погрозами і попередженнями. І це кінець 80-их! Було смішно. Причина мого вчинку – «Архипелаг ГУЛАГ» О. Солженіцина. Я, людина вразлива і совісна, емоційна й безкомпромісна, була вражена розмахом «червоного колеса» і відчувала пекельний сором за те, що перебувала у кривавій, негідній спільноті. Я добре розуміла «жертву заради ідеї»: моя двоюрідна бабуся, знемагаючи від голоду, за наказом партії охороняла склад із зерном, і як не просили, як не соромили, як не жалілися односельці – не видала ні зернини голодним; закривала очі, коли підходили синьо-зелені діти. Згодом її знайшли мертвою. Чи хтось, чи сама… Неймовірна трагедія!  Фальшива, ілюзорна, спотворена ідея чавила людей, вивищувалася над ними – своїми відданими (ошуканими) дітьми – шаленством жорстокості, зухвалості, блюзнірства, безкарності. Так герої перетворилися на монстрів.

Ленін був частиною архітектурного комплексу – Дніпрогес. Чи мусить тиран слугувати окрасою міста? Ні! Його скинули. Тепер там порожнеча, пустка, чорна дірка. Це місце – над Дніпром, на кручі – знакове для запорожців. Не хочу, щоб повалення ідола стало черговою акцією формального заперечення минулого.

Згодна з тими, що вважають: пам’ятники –  це об’єкти історії, і для історії мусять знайти своє місце в історичних музеях.  Прикро, що наші головки не знайшли такого у місті. Повалили Леніна, а що натомість?

Весь мир насилья мы разрушим

До основанья, а затем?

Значить, знак наруги (відповідно, і саму наругу) поваляли, а що «затем»? Вже було «до основанья», і дуже добре нам відомо, що трапилося потому. Або ось ще революційне

Отречёмся от старого мира,

Отряхнём его прах с наших ног.

Нам не нужно златого кумира…

Хвилиночку. Може, кумира златого нам таки «нужно»? І відрікаємося ми тільки формально, про чуже око. І нащо валяли старого з постамента, коли сьогодні «свої діти гірше ляха  народ розпинають»? (Хай вибачає Тарас).

З міського фольклору:

 «Тривожна молодість» запитує: «Де наливають?"

Вождь відповідає: «Он там!»

І показує у бік Дніпрогесу.

Такий у нас був «оберіг»: біля нього залучали у піонери, йшли паради, святкували державні свята, цілувалися молоді подружжя. Ленін був символом, був оберегом. Як би там не репетували праві. Нині час його не хоче. Ненавидить, гудить, нехтує… Заслужив дядько…Тоді нехай там постане інший символ –  символ нового життя, кращого, чистішого. Оранта (наприклад) із застережливо піднятими руками – богиня-захисниця… Відомий освітянин… Сталевар… Селянин…І народиться інша легенда, вибудується інша дорога до Храму, осяяна світлом іншої постаті, що поважає Працю, Правду і Дітей. І може, тоді мешканцям вулиці Святоволодимирівської (у минулому Калініна) додасться мудрої святості. А проспект Соборний (у минулому Леніна) дійсно об’єднає Місто, стане  неформальним символом соборності наших душ.

Кого з нинішніх поводирів нації можна вознести на п’єдестал і бути певними, що його не завалять нащадки? От якби скинули Леніна, а уряд би повернувся обличчям до народу; скинули – і країна почала підніматися з давнього моху брехні, облуди і ганьби; скинули – і почуття гідності вродилося у душах запорожців. А так скинули, а Ленін і досі «живее всех живых» зі своєю централізацією та ілюзорною владою народу – безправних робочих і безземельних селян. Падають Леніни, але стоять античні Нерони, засвідчуючи, що тирани нікуди не ділися. Вони змінюють обличчя і радників,  ручкаються з ворогами, заробляють на крові громадян, і одне у них виходить бездоганно – знищувати свій народ. Колись Юрій Андрухович написав у романі «Таємниця»:

 «Місто Запоріжжя являло собою дощенту вигорілий на сонці спекотний простір, де одним і тим самим тролейбусом можна їхати упродовж години, так нікуди й не заїхавши».

Пам’ятник над Дніпрогесом – це наш простір, це наш культурологічний знак, до нього тягнеться довгий проспект - архетипний образ дороги... в нікуди: і з Леніним, і без Леніна. Як в нікуди (у безодню) ведуть недобудовані мости – пам’ятники людської недбалості, глупоти й жадібності. А люди їздять по мостах Преображеньского і, зітхаючи, проклинають. Що путнього народиться від прокльонів? А головки тасуються, а вибори – за графіком, а народ… А хто воно?

«Де ж того євшану взяти»? Коли ж постане символ життя – живого, неформального, радісного, чесного? Без Леніна, який останній стояв на заваді.

За порогами нації

(у відповідь Ю.Андруховичу)