«В горах моє серце…»
Байрон
Селище міського типу – Куйбишеве, моя сердешна Вітчизна,
пуповина, що єднає мене з Україною і Всесвітом. Якщо уявити людину у цілісному зліпку
тих місць, де проходило її життя, то Запорізька область, Дніпропетровськ, Львів
–
видадуться моєю плоттю, а Куйбишеве – серцем.
8 травня я знову увійшла до Храму мого дитинства, мого
життя – на вулицю Заводську, мощену бруківкою. У дитинстві вона пагорбом виступала
між двома рядами охайненьких будинків, а нині вгрузла у землю, ніби провалилася,
втомилася від служіння, охляла. Раніше вулицю з обох боків супроводжували
неглибокі рівчачки (тепер вони зрівнялися) – ними вода під час дощів і снігів струмувала в ставки, в
балку. У них, у таких затишних, вкритих травичкою, літніми вечорами збиралися
ми – діти-підлітки з вулиці: двоє дівчаток і до десятка-півтора хлопців.
Збиралися, щоб погомоніти, пореготати, а перш за все – послухати, як говорить і
що каже міська цікава дівчина, себто я. Це я тепер розумію: була для них дивом,
найжаданішим мультфільмом, найкращим телефільмом. Ні, одяг мій був
звичайнісінький, речей дорогих не було, говорила з друзями українською
(соромилася говорити російською, хоч ніхто, ясна річ, мені не забороняв) –
нічого особливого. Але якийсь магніт
притягував кожного вечора дітей різного віку до нашого двору. І цей магніт був
мій язик. Я переповідала їм «Записки Шерлока Холмса», страшилки Едгара По,
вигадувала карколомні історії за своєю участю і без. Слухачі мали улюблені сюжети й часто замовляли: «А тепер про Шерла (Холмса)», або «Ану розкажи, як
ти там, у індійських джунглях», або «Ану про обізяну на вулиці з моргом»… І я
соловейком заливалася, не усвідомлюючи, що залучаю моїх товаришів до великої
скарбниці світової культурної спадщини.
… Цього разу ми знову зустрілися на гробках. Проводки… Три
Володьки, Стасік, Ірина…Пом’янувши родичів, почали згадувати… І сміх, і радість, і
бриніло щастя над головою, і накрило дитинство ніжним крилом, і наші дорогі
родичі були молоді і живі, а ми малі були і безтурботні. І збирало нас тоді Слово,
і єднало, і дарувало світи небачені, і полишало сподівання, що увійдуть вони у
наше життя нехай не казкою, то злагодою, затишком і сім’єю. І усі ми, через
тридцять з лишнім років, відчували, що було то справжнє, прекрасне, неповторне.
Одне велике літнє щастя на усю нашу вулицю – щастя спілкування і щирої приязні.
Немає коментарів:
Дописати коментар