Людмила Косяк пробує осягнути себе в поезії

Серед уроків зв'язного мовлення є такий, що називається "проба пера". Учням цікаво побути трошечки "письменниками". Проте мало хто повертається до таких експериментів самостійно, за покликом душі. Але якщо вже повертається, то впевненно можна сказати: Слово зачіпає його, бентежить, спонукає творити. Наша людина. Так трапилося з Людмилою. "Почитайте, - сказала. - Може, щось путнє..."

"Я. Попытка самоидентификации"

"Моя Катя"

Гордість школи №33!

Традиційно  на останньому дзвонику, за ініціативою депутата Михайлика Павла Андрійовича та директора школи Булат Лариси Леонідівни, у нашій школі обирають її Гордість - так би мовити, учня або ученицю року. Цього разу почесного звання удостоїлася десятикласниця  Анастасія Павленко. До пам'ятного кубка долучилася призова 1000 гривень від "опікуна закладу" П.А.Михайлика. Перемоги на олімпіадах; участь у справах школи, класу; участь у різноманітних творчих конкурсах; особистісні якості - відповідальність, надійність, добросовісність та ніжна природна краса зробили дівчину справжньою окрасою свята і школи. До речі, Анастасія представляла школу і на районному заході "Шлях до зірок". Світи, зірочко, і нехай твоє золоте світло щедро сіється на людські душі, на людські долі!!!

На трасі "Запоріжжя-Маріуполь" (або повернення додому)

Дорога від Поліг до Куйбишева просто зґвалтувала нашу «Тойоту-Королу». А саму дорогу зґвалтувала військова техніка. А нашу країну….

Ми не знали об’їзної дороги, а на блок-посту порадили прямувати отак: «Уже не заблукаєте»…. Ями, ямища, як воронки від снарядів. Здавалося, що збився час, і дорога ота з 1943-го… Це тіло моєї України, понівечене  страшними виразками, вщент напоєними сльозами дощів. То не дорога, не шлях. То руїна… Але ж там, далі, живуть люди; чиїсь матері, брати, сестри. Там, за дорогою, - могили батьків, чиєсь дитинство… Там наша земля! Моя земля. Моє Куйбишеве…

Поверталися об’їзною. Траса колихає – не дає розслабитися. Сумно. Бентежно… Моя Вітчизна. Мої тополі. Мої обрії і моє сонце! Моє повітря… Заглохли…  На центральній вулиці якогось села. Сутеніє. У дворі напроти бігають діти, валують собаки.  Лунають голоси, хтось вкотре виглядає на нас у вікно. Мій чоловік розмовляє з генератором, потім з майстром, що гарантував безпечну подорож. У мене піднявся тиск, і вже байдуже, чи будемо ночувати отут, між чужих будинків, чи поїдемо. Зберігаю вимушений спокій… Поїхали. Уже за селом стали… Знову розмови, але тепер уже з акумулятором…. Поїхали… Заглохли… І заскочила нас ніч. Не даю розпачу шансів. Тамую хвилювання. Чоловік піднімає руку – зупинити якогось жалісливого водія. Я молюся і тру скроні. Дихаю свіжим повітрям. .. Автівки їдуть мимо не зважаючи. Поминальний день позаду. Попереду ніч. Нащо зайвий клопіт?

…На узбіччі зупинився «Жигуль».

-Заглохли?

Петро і Олена – брат і сестра. На могилу до батька в Мар’янівку їздили, а тепер вертають назад у Запоріжжя - з третьої ранку на ногах. Нашу «красуню-японку» штовхали, заряджали від дротів і врешті-решт винесли вердикт: генератор здох, акумулятор розряджений. Хлопці-запорожці помінялися акумуляторами. Нарешті ми рухалися. Я з тривогою поглядала на дисплей, де час від часу світилося червоним: вкотре сідав акумулятор. Доки їхала, думала про банальну, давно з’ясовану  з літератури річ: світ тримається на добрих людях. Чому стали Петро й Олена? Що їм до нас? Потомлені – зупинилися, штовхали, міркували, дарували свою силу, турботу, тепло. Важко було уявити, що, зневірившись, вони могли покинути нас на дорозі. Взяли відповідальність за нас, за наш порятунок.

Знайшовся у кишені «Цитрамон-форте». Забувся головний біль. І думалося про цих добрих людей. І вірилося, що таких багато. Увесь світ. І так було добре від думок, що попереду уже рідний дім, затишна квартира, теплий душ, свіжа постіль… Зустрічатиме матуся, розкладатимуться гостинці, точитиметься розмова про родичів, село, мамчиних друзів. Так і було. А потім прийшов сон. І останньою картинкою перед забуттям спливли сіра траса, темне помережане золотими зорями небо, світлі обличчя Петра й Олени… Русяве волосся, привітні посмішки, заклопотані рухи…

Петре й Оленочко, спасибі вам! Хай Доля буде прихильною до вас, і нехай боронить вас Бог від усякої хвороби і порожньої дороги!

Моє серце у Куйбишеві (або Щастя у рівчачку)

  «В горах моє серце…»

Байрон

Селище міського типу – Куйбишеве, моя сердешна Вітчизна, пуповина, що єднає мене з Україною і Всесвітом. Якщо уявити людину у цілісному зліпку тих місць, де проходило її життя, то Запорізька область, Дніпропетровськ, Львів –

видадуться моєю плоттю, а Куйбишеве – серцем.

8 травня я знову увійшла до Храму мого дитинства, мого життя – на вулицю Заводську, мощену бруківкою. У дитинстві вона пагорбом виступала між двома рядами охайненьких будинків, а нині вгрузла у землю, ніби провалилася, втомилася від служіння, охляла. Раніше вулицю з обох боків супроводжували неглибокі рівчачки (тепер вони зрівнялися) – ними вода під час дощів і снігів струмувала в ставки, в балку. У них, у таких затишних, вкритих травичкою, літніми вечорами збиралися ми – діти-підлітки з вулиці: двоє дівчаток і до десятка-півтора хлопців. Збиралися, щоб погомоніти, пореготати, а перш за все – послухати, як говорить і що каже міська цікава дівчина, себто я. Це я тепер розумію: була для них дивом, найжаданішим мультфільмом, найкращим телефільмом. Ні, одяг мій був звичайнісінький, речей дорогих не було, говорила з друзями українською (соромилася говорити російською, хоч ніхто, ясна річ, мені не забороняв) – нічого особливого.  Але якийсь магніт притягував кожного вечора дітей різного віку до нашого двору. І цей магніт був мій язик. Я переповідала їм «Записки Шерлока Холмса», страшилки Едгара По, вигадувала карколомні історії за своєю участю і без. Слухачі мали улюблені сюжети й часто замовляли: «А тепер про Шерла (Холмса)», або «Ану розкажи, як ти там, у індійських джунглях», або «Ану про обізяну на вулиці з моргом»… І я соловейком заливалася, не усвідомлюючи, що залучаю моїх товаришів до великої скарбниці світової культурної спадщини.

… Цього разу ми знову зустрілися на гробках. Проводки… Три Володьки, Стасік, Ірина…Пом’янувши родичів, почали згадувати… І сміх, і радість, і бриніло щастя над головою, і накрило дитинство ніжним крилом, і наші дорогі родичі були молоді і живі, а ми малі були і безтурботні. І збирало нас тоді Слово, і єднало, і дарувало світи небачені, і полишало сподівання, що увійдуть вони у наше життя нехай не казкою, то злагодою, затишком і сім’єю. І усі ми, через тридцять з лишнім років, відчували, що було то справжнє, прекрасне, неповторне. Одне велике літнє щастя на усю нашу вулицю – щастя спілкування і щирої приязні.