Хочу стати матір’ю
Я не поетеса. Але, певно, влітку щось відбувалося у
метафізичному вимірі з моїм духом, бо відчула нагальну потребу створити Вінок сонетів. Радше не так… Я дружу з Хортицею.
Коли в мене була одна робота, я чула голос Хортиці.
Але коли зараз працюю на кількох, я часом уже нічого і нікого не чую. Я кричу,
я божеволію, я ЗНИКАЮ. Тоді я йду на
Хортицю. Там усе і сталося. Ні, я не поетеса. Я – людина, у якої під час
літнього відпочинку знайшовся нарешті час відвідати свою голову й, не
поспішаючи, витягнути на світ Божий те, що народилося разом з природними
інстинктами, але пізніше тими ж інстинктами було упосліджене і майже знищене. Лежачи
на святій земельці острова, я влаштувала «дифрагментацію диска» свого головного
комп’ютера. З’ясувалося, що у захаращених шухлядах, кутках, щілинах моєї
затурканої голови, майже сліпі від неонового світла сумнівних
життєвих пріоритетів живуть… Слова, Слівцята, Словенята. Їх багато,
але вони сором’язливі, дикі й принижені, як домовики-ельфи у книжках про Гаррі
Поттера. І тоді, у хвилини відпочинку, вони знічено й несміливо попросилися
увійти… до мого серця, яке невідомо на що й билося на той час. «То що ж,
заходьте. Адже я відпочиваю. Може, що путнє з цього вийде», - сказала я їм,
лежачи на святій землі Хортиці. А через тиждень народився вінок сонетів
«Концерт для Хортиці з оркестром», а далі – знайшлася балада про Хортицю, а
далі казка, колискова, поема… І я зрозуміла нарешті, чого хочу насправді, коли
не працюю, не божеволію і не ЗНИКАЮ. Я хочу стати матір’ю. Я хочу стати матір’ю Словам, які
живуть у мені. І тоді народиться зворушлива літературна симфонія про
Запорізький край, де першу скрипку гратиме дивовижна Хортиця, де контрабасами
стугонітиме Дніпро, де альтами звучатимуть високовольтні дроти над Січчю, де
бандурою заплаче вітер у гілках засохлих дерев, де фортепіанними пасажами радітиме
й ридатиме Місто, де органною міццю виступить тінь Великого Лугу і де сучасний
синтезатор віртуозно вплете в багатоголосну музичну канву тему Чумацького
шляху. І тихесенько, чарівним мереживним лейтмотивом, лунатиме сопілочкою
солов’їна мова – пасербиця Сходу. І урочистою кодою розляжеться пісня доль
людських; пісня жива, дужа і
безсмертна, як душа козацька. І кинеться Україна, і …не заплаче! - усміхнеться: «І тут діти мої. Ще не вмерли…»
