Дорога від Поліг до Куйбишева просто зґвалтувала нашу «Тойоту-Королу».
А саму дорогу зґвалтувала військова техніка. А нашу країну….
Ми не знали об’їзної дороги, а на блок-посту порадили
прямувати отак: «Уже не заблукаєте»…. Ями, ямища, як воронки від снарядів.
Здавалося, що збився час, і дорога ота з 1943-го… Це тіло моєї України,
понівечене страшними виразками, вщент
напоєними сльозами дощів. То не дорога, не шлях. То руїна… Але ж там, далі,
живуть люди; чиїсь матері, брати, сестри. Там, за дорогою, - могили батьків,
чиєсь дитинство… Там наша земля! Моя земля. Моє Куйбишеве…
Поверталися об’їзною. Траса колихає – не дає розслабитися.
Сумно. Бентежно… Моя Вітчизна. Мої тополі. Мої обрії і моє сонце! Моє повітря…
Заглохли… На центральній вулиці якогось
села. Сутеніє. У дворі напроти бігають діти, валують собаки. Лунають голоси, хтось вкотре виглядає на нас у
вікно. Мій чоловік розмовляє з генератором, потім з майстром, що гарантував
безпечну подорож. У мене піднявся тиск, і вже байдуже, чи будемо ночувати отут,
між чужих будинків, чи поїдемо. Зберігаю вимушений спокій… Поїхали. Уже за
селом стали… Знову розмови, але тепер уже з акумулятором…. Поїхали… Заглохли… І
заскочила нас ніч. Не даю розпачу шансів. Тамую хвилювання. Чоловік піднімає
руку – зупинити якогось жалісливого водія. Я молюся і тру скроні. Дихаю свіжим
повітрям. .. Автівки їдуть мимо не зважаючи. Поминальний день позаду. Попереду
ніч. Нащо зайвий клопіт?
…На узбіччі зупинився «Жигуль».
-Заглохли?
Петро і Олена – брат і сестра. На могилу до батька в Мар’янівку їздили, а тепер вертають назад у Запоріжжя - з третьої ранку на ногах. Нашу «красуню-японку»
штовхали, заряджали від дротів і врешті-решт винесли вердикт: генератор здох,
акумулятор розряджений. Хлопці-запорожці помінялися акумуляторами. Нарешті ми рухалися. Я з тривогою поглядала на дисплей, де час від
часу світилося червоним: вкотре сідав акумулятор. Доки їхала, думала про
банальну, давно з’ясовану з літератури
річ: світ тримається на добрих людях. Чому стали Петро й Олена? Що їм до нас?
Потомлені – зупинилися, штовхали, міркували, дарували свою силу, турботу,
тепло. Важко було уявити, що, зневірившись, вони могли покинути нас на дорозі.
Взяли відповідальність за нас, за наш порятунок.
Знайшовся у кишені «Цитрамон-форте». Забувся головний
біль. І думалося про цих добрих людей. І вірилося, що таких багато. Увесь світ.
І так було добре від думок, що попереду уже рідний дім, затишна квартира,
теплий душ, свіжа постіль… Зустрічатиме матуся, розкладатимуться гостинці, точитиметься
розмова про родичів, село, мамчиних друзів. Так і було. А потім прийшов сон. І
останньою картинкою перед забуттям спливли сіра траса, темне помережане
золотими зорями небо, світлі обличчя Петра й Олени… Русяве волосся, привітні
посмішки, заклопотані рухи…
Петре й Оленочко, спасибі вам! Хай Доля буде прихильною
до вас, і нехай боронить вас Бог від усякої хвороби і порожньої дороги!
Немає коментарів:
Дописати коментар