Хочу стати матір'ю

Хочу стати матір’ю

Я не поетеса. Але, певно, влітку щось відбувалося у метафізичному вимірі з моїм духом, бо відчула нагальну потребу створити Вінок сонетів. Радше не так… Я дружу з Хортицею.  Коли в мене була одна робота, я чула голос Хортиці. Але коли зараз працюю на кількох, я часом уже нічого і нікого не чую. Я кричу, я  божеволію, я ЗНИКАЮ. Тоді я йду на Хортицю. Там усе і сталося. Ні, я не поетеса. Я – людина, у якої під час літнього відпочинку знайшовся нарешті час відвідати свою голову й, не поспішаючи, витягнути на світ Божий те, що народилося разом з природними інстинктами, але пізніше тими ж інстинктами було упосліджене і майже знищене. Лежачи на святій земельці острова, я влаштувала «дифрагментацію диска» свого головного комп’ютера. З’ясувалося, що у захаращених шухлядах, кутках, щілинах моєї затурканої голови, майже сліпі від неонового світла сумнівних життєвих  пріоритетів  живуть… Слова, Слівцята, Словенята. Їх багато, але вони сором’язливі, дикі й принижені, як домовики-ельфи у книжках про Гаррі Поттера. І тоді, у хвилини відпочинку, вони знічено й несміливо попросилися увійти… до мого серця, яке невідомо на що й билося на той час. «То що ж, заходьте. Адже я відпочиваю. Може, що путнє з цього вийде», - сказала я їм, лежачи на святій землі Хортиці. А через тиждень народився вінок сонетів «Концерт для Хортиці з оркестром», а далі – знайшлася балада про Хортицю, а далі казка, колискова, поема… І я зрозуміла нарешті, чого хочу насправді, коли не працюю, не божеволію і не ЗНИКАЮ. Я хочу стати матір’ю. Я хочу стати матір’ю  Словам, які живуть у мені. І тоді народиться зворушлива  літературна симфонія про Запорізький край, де першу скрипку гратиме дивовижна Хортиця, де контрабасами стугонітиме Дніпро, де альтами звучатимуть високовольтні дроти над Січчю, де бандурою заплаче вітер у гілках засохлих дерев, де фортепіанними пасажами радітиме й ридатиме Місто, де органною міццю виступить тінь Великого Лугу і де сучасний синтезатор віртуозно вплете в багатоголосну музичну канву тему Чумацького шляху. І тихесенько, чарівним мереживним лейтмотивом, лунатиме сопілочкою солов’їна мова – пасербиця Сходу. І урочистою кодою розляжеться пісня доль людських; пісня  жива,  дужа  і безсмертна, як душа козацька. І кинеться Україна, і …не заплаче!  - усміхнеться: «І тут діти мої. Ще не вмерли…»